Общая статистика профиля
Всего просмотров: 1281
Уникальных посетителей: 1132

Горбачов – його політика частина 2

 ЯКОВЛЕВ
Олександр Миколайович

У травні 1983 р. призначений директором Інституту     світової економіки і міжнародних відносин АН СРСР.

 

Табір перебудови залишався згуртованим, від нього „відколовся” тільки один Борис Миколайович Єльцин, та і він, скориш за все, був переведений в опозицію, ніж сам перейшов у нею. Консервативні лідери Комуністичної Партії Радянського Союзу діяли через других осіб, таких як Ніна Андрєєва і Юрій Болдирев.

Те, що Михайло Сергійович на другому етапі зробив опору на радикальну політичну реформу, проголосив введення альтернативних виборів у ради всіх рівнів і ви двинув задачу переміщення власних повноважень з партії в ради (ці реформи були ухвалені в середині 1988 році ХIХ партійною конференцією) було логічним. Першій період перебудови показав, що без ломки бюрократичної командно – адміністративної системи, основу якої складала партократія, з мертвої точки зрушити не вдається.

Позитивний вклад другого періоду перебудови в розвиток концепції і практики політичної демократії неможливо недооцінити. Доктрина політичної демократизації зазнала на протязі буквально одного року радикальну переміну. Наприклад, в статті „Учитися демократії” (1987 рік) Федір Бурлацький ще ставив стіну між буржуазною і соціалістичною демократією8., рівно через рік, в період ХIХ партійної конференції, приводив як спільно людські, принципи, які раніше заносились у розряд буржуазної демократії – розділення властей, парламентаризм, правова держава, звичайні і невід’ємні громадянські і політичні права людини.9

Подібна, безумовна, прогресивна еволюція, характеризувалась все реформаторське оточення Горбачова: ідея загальнолюдських демократичних цінностей витісняла жорсткий класовий підхід до політичної демократії, при сущий фактично у рівній степені Йосипу Сталіну, Володимиру Леніну і Карлу Марксу. Важливо і те, що теоретична еволюція перебудови підкріплювалась  і практичними мірами. Після ХIХ партійної конференції були прийняти закони, які відкрили можливість альтернативних політичних виборів. При всій їх обмеженості вони створили легальну основу для утворення фракцій та інших політичних організацій, які вже весною у 1989році заявили про свої притягання на владу. Набрали силу різні форми прямої демократії, в першу чергу масові народні мітинги – одна з головних в майбутньому опор опозиції.

Михайло Сергійович Горбачов, Політбюро почали розширяти демократичні основи роботи партії , держави , організацій , виступати за більш повну політичну свободу Радянським людям. Була внесена поправка в Конституцію Союзу Радянських Соціалістичних Республік , яка ліквідувала шосту статтю , як монополію Комуністичної Партії Радянського Союзу на керівництво державою. Розроблений і прийнятий Закон „Про пресу”, який відкрив широкі можливості для гласності і демократії.10

Один з основних недоліків заключався у „зацікавленості” на політичних реформах і недооцінки проблеми економічних перетворень. Горбачов побачив свою залежність „політичному мисленню”, коли на січневому пленумі ЦК КПРС, у 1987 році, абсолютизував значення політичних „корнів механізму гальмування”. „Коріння цього гальмування” – в серйозних недоліках функціонуванні інститутів соціалістичної демократії, в застарілих політичних  і теоретичних установках, в консервативному механізму управління.

Сягнувши частини тріади радянського соціалізму, Горбачов не придав потрібного значення третьої, самі головні частині – державної власності: Виникло серйозне відставання економічних реформ від політичних.11

Обмеженість задуму „політичної реформи”, не затронувшої соціально – економічного соціалізму, відобразилась в формуліровці найближчого ідеологічного радника Горбачова Смирнова Г.: ”Мова іде не про соціально – політичну революцію, коли знищуються основи економічних відносин старого стою, установлюється принципово нова політична влада, яка виражає інтереси класів, які скинуті. Тут ситуація інша; Мова іде не про руйнацію суспільної власності на засобах виробництва, а про її укріплення і більш ефективне використання. Мова іде не про злам державної влади, а про подальше зміцнення соціалістичної, всенародної держави, поглиблення соціалістичної демократії, розвитку народного соціалістичного самоуправління,”12

Але при всій своїй обмеженості політична реформа дала важливі сходи. В більшості республік формувались народні фронти і рухи, дуже швидко вони перейшли в опозицію Горбачову і зробили ставку на націоналізм і антикомунізм. Очевидно, що вони становили смертельну небезпеку для самого М.С. Горбачова.

Інтернаціоналізм і соціалізм – вигляділи непорушними в умовах тоталітарного режиму (строю), затріщали від легкого вітру свободи. В повні мірі це виявилось вже на третьому етапі перебудови.

Третій етап перебудови

(1989 рік – 1990 рік)

розкол і криза

 

Ростки радикально демократичної опозиції проявились ще на першому з’їзді народних депутатів СРСР (виступ А.Сахарова А.Попова, утворення Міжрегіональної депутатської групи), а її оформлення пройшло в кінці року на другому з’їзді народних депутатів.

Андрій Дмитрович

Сахаров

Радикальні наслідки демократичних політичних реформ розкрилися на березневих виборах народних депутатів Союзу Радянських Соціалістичних Республік у 1989 році. Перші вільні вибори нанесли сокрушительний удар по кандидатах від апарату КПРС і посунули по-перше, кандидатів, проти стоячих апарату, і по-друге, представників національних фронтів.

Народні фронти республік Прибалтиці, у травні – червні рішуче змінили ціль досягнення національного суверенітету на ціль повної державної незалежності і виходу з СРСР.

Початок Горбачовської перебудови не випадково поєднався зі спалахами національної активності казахів, кримських татар, народів Балтії, - чкі сами, в свою чергу були спричинені новими вітрами у Радянському суспільстві. Відчуття, що громадянська позиція індивіда і народу має якусь, цінність, якусь вагу (а до формування активної життєвої позиції закликав сам Горбачов М.С.) стало важливим фактором пожвавлення національно – культурної, а по тому і національно – політичної активності у перші роки „перебудови”. Далі – гласність, яку Генеральний секретар мав намір використати у боротьбі з опонентами – консерваторами у партії, почала сягати освітлення реальної радянської історії, Інформаційна відкритість, повернення з таборів та заслання дисидентів, визнання плюралізму – все це підштовхувало до дій національну інтелігенцію.13

Едуард Шеварнадзе

 
Пленуми Центрального Комітету Комуністичної Партії Радянського Союзу у 1985 році, а особливо у 1990 році супроводжувались наростаючими вимогами консервантів: ”Яковлєва О. і Шеварнадзе – до відповіді” (прізвище Горбачова не називалось, але явно розумілось. Організаційні зусилля консерваторів призвели у 1989 роках, 1990 роках до утворення Об’єднаного фронту працюючих, Російської комуністичної партії, різних національно – патріотичних і неосталінських блоків.

Велике значення поглиблення розколу в таборі перебудови мали революції кінця 1989 років у Східні Європі, які розрушили там реальний соціалізм. Масова, всенародна підтримка антикомуністичних революцій у Європі багато у чому визначила логіку поведінки радянської радикальної опозиції: остання все більш рішуче відхрещувалась від соціального вибору і робила своїм козирем антикомунізм.

Радикальна опозиція, в кінці 1989 року на початку 1990 року, реалізувала вимогу про ревізію шостої статті Конституції, що мало велике значення для знищення політичної монополії КПРС. На виборах, у березні 1990 року, в республіканські і міські ради радикальна опозиція отримала ряд блискучих перемого: опозиція завоювала більшість у Москві і Ленінграді, а в Прибалтійських республіках народні фронти, прийшовши до влади проголосили державну не залежність.

Через кілька місяців після ревізії шостої статті Конституції виникло ряд нових рухів та партій: „демократична” , „соціал – демократична”, „конституційно – демократична” та багато інших.

Сама Комуністична Партія Радянського Союзу розкололась, з неї рішучи вийшли „герої політичних компаній” 1989-х та 1990 роках.

В квітні 1990 року радянська преса „підхвалила” слова Горбачова і почала публікувати чисельні статті, які стверджували, що єдиним шляхом з сьогоднішнього становища є „скачок до ринку”. Спроба Горбачова скопіювати польський досвід „шокової терапії” провалився.

На Верховній Раді  13 червня був цілком затверджен план Рижкова по переходу до економки з регульованим ринком.14

У 1990 році Михайло Сергійович Горбачов „втратив підґрунтя під ногами”, почав метатись між радикалами і консервантами: літом схвалив економічну програму „п’ятисот днів” і заключив альянс з Борисом Миколайовичем Єльциним, але в листопаді раптом рішуче повернув до правих. Ті, побачивши розгубленість президента, стали відкрито шантажувати його: В. Алксніс і Н. Петрушенко заявили на зустрічі з ним, що глава держави „загубить армію”, якщо на протязі місяця не зупинить розвал Союзу. Президент, проаналізувавши розстановку політичних сил, прорахував стратегію утримання влади і перейшов на сторону реакціонерів. Але розрахунок виявився помилковим.15

Восени 1990 року стало очевидним, що „перебудова”, як вона була спочатку задумана, не дала бажаних результатів, „Перебудова” серйозно розхитала стару соціально – політичну систему, але не змінила її та і не могла змінити – новою; вона не вирішала ні однієї фундаментальної проблеми, які стояли перед радянським суспільством, що вступало в межу кризи. Положення все більше ставало критичним.16 Перебудова нанесла величезний удар по консерватизму. Народ вже у 1989 році зробив вибір, відвернувшись від неосталіністів і націонал – патріотів.

Третій період перебудови свідчив, що вона вступила в серйозну кризу. На цьому етапі була розвинена концепція суспільних перетворень, яка вийшла з „соціалістичних берегів”. Виявилось, що перебудова на основі соціалістичного вибору зайшла в безвихідь: державно – партійні структури, які склалися, виявили повну нездібність і небажання втілювати в життя принципи, проголошені горбачовцями, а народ стрімко втрачав віру не тільки в комунізм, а і в соціалізм з „людським обличчям”. Суспільні перетворення на основі горбачовської концепції, видихались. Більше того, прибічники горбачовської перебудови (центристи) все більше з’єднувалися з консерваторами в протиборстві з приверненнями радикального злому казарменого соціалізму.

Положення все більш ставало критичним. Пропонувалось два альтернативних шляхи: або, відкидаючи перші початкові обмеження, стати на шлях радикальних політичних і економічних перетворень, або зробити відразу кілька кроків назад і під виглядом закону і порядку відновити зруйновані елементи тоталітарної системи, а першу чергу всевладдя Комуністичної Партії Радянського Союзу – фундамент адміністративно – командної системи.

Саме до цього, другого шляху почав схилятися Горбачов з осені 1990 року. Будучи по натурі політиком – кунктатором, він у даному випадку діяв з тією рішучістю, на які наполягала давлюча на нього консервативна верхівка партійно – демократичної номенклатури, яка бажала розгрому демократичних сил і завершення перебудови.17

 

 

 

Четвертий етап перебудови

(1991 рік)

 

Цей етап ознаменований закріпленням позиції радикалів і переростання перебудови у нову модель суспільних перетворень.

Початок четвертого етапу перебудови продемонструвало те, що було ясно і раніше: консерватори не користуються реальною підтримкою народу. Їх маневри, які і раніше не могли обманути: проголошення КПРС нової програми не дало їй ні одного шансу в боротьбі за маси. Народ судив про КПРС по інших фактах: виключивши в серпні з партійних рядів Олександра Руцького та Олександра Яковлева та інших реформаторів, виявивши ідейно політичну підтримку серпневому путчу, керівництво КПРС продемонструвало своє справжнє відношення до демократії.

Путч з 19-го по 21 серпня перервав еволюційне входження в стадію радикальних структурних реформ. На протязі кількох днів останньої декади серпня було зроблено те, що виявилось не під силу попереднім шести рокам: розпущення КПРС, а разом з тим ліквідований фундамент тоталітарної – бюрократичної держави; націоналізована власність компартії і ліквідовані економічні основи партократії, зруйнований імперський центр, закріплена державна незалежність прибалтійських республік.

По своєму характеру революція кінця серпня може важитись, як ліберально – демократична. Її ціль – затвердження двох фундаментальних цінностей сучасної цивілізації: лібералізму, який проголошує основоположенні гарантії для існування вільної особи, і демократії, яка закріплює верховенство народу в політичному управлінні. Створені політичні передумови для початку радикальних реформ в соціально – економічній сфері. Проголошена в 1985 – 1986 роках перебудова казарменого соціалізму остаточно вичерпала себе. Гегемоном історичного процесу виступають тепер радикальні політичні течії, які проголосили ціль повного, знизу до верху, усунення державно – правового тоталітаризму і побудови нового соціально – економічного фундаменту. Разом з цім завершилась і ера Горбачова та його оточення.

Розпад Союзу Радянських Соціалістичних Республік – виявився самим разючим підсумком перебудови.



8 Бурлацкий Ф. «Учиться демократии // Правда от 18 июля 1987 года»

9 Бурлацкий Ф. «О советском парламентаризме // Литературная газета от 15 июня 1988 года»

10 .Болдин В.И. «Крушение пьедестала, Штрихи к портрету М.С. Горбачева 1995 год – с.447»

11 Согрин В. «Перестройка: итоги и уроки, Общественная науки и современность 1992 год № 1 –с.133».

12 Смирнов Г.Л. «Революционная суть перестройки // Правда от 13 марта 1987 года».

13 Грабовський С. «Національне питання і „перебудова”, Генеза 1995 рік»

14 Браун О. «Горбачевские противоречия // Перспективы 1991 года № 5 с.38»

15 Согрин В. «Перестройка: итоги и уроки // Общественные науки и современность1991 год № 1 с.133»

16Баталов Э. «Перестройка и судьба России, Общественные науки и современность 1992 год № 3 - с.26»

 

17 Баталов Э. «Перестройка и судьба России 1992 год №3 с.26» 

Всего просмотров: 49, Уникальных: 49
Хотят общаться
Copyright © 2011–2016 ortus-global.com